А тому, що комуністи обіцяли землю селянам, а не священикам.
«Я справді йду з Партією регіонів до Київради, оскільки цю партію ми засновували разом: Віктор Федорович Янукович, Микола Азаров, Володимир Рибак і я були серед перших»
Поява настоятеля Києво-печерської Лаври спочатку у списках кандидатів до Київради від Компартії, а потім в таких же списках Партії регіонів — один з «найплоскіших» анекдотів нинішньої передвиборчої кампанії. Посилила справу і позиция начальства «отця» Павла. Московська церква в Україні запевняє, що не дозволяла йому йти в політику, а тому називає його рішення балотуватися в депутати Київради суто приватною справою. Але якось дивно виглядає ситуація: «священний синод УПЦ (МП)» приймає рішення відмовитися від участі епіскопату і кліриків церкви у виборах до органів місцевого самоврядування, а «отець» Павло — не простій священик, а права рука митрополита Володимира — ігнорує ухвалу вищих церковних зборів. І при цьому продовжує займати високе положення в УПЦ (МП). Дуже вже пахне нещирістю самої церкви: мовляв, ми рішення ухвалимо і умиємо руки, а свій представник у Київраді таки не зашкодить. Особливо у вирішенні земельних питань. Тим більше що у «владики» Павла в цій справі досвід є. Як, втім, і у самого митрополита Сабодана.
Історія ця почалася під час першого пришестя Януковича у прем'єр-міністри, в 2003 році, і триває досьогодні.
Есть в Києві чудова місцина — Звіринець. Це правий високий берег Дніпра, якраз за спиною залізної баби з офіційною назвою «Родіна-Мать». Колись дуже давно у Звіринецьке урочище їздив на полювання ще князь Аскольд — місцевість ця, кажуть, і справді рясніла дичиною. Звідси рукою подати до Києво-печерської лаври. Ботанічний сад теж поряд. Серед краси землі, яку колись заселили кияни, називають крейдяний грунт. Тут легко будувати — грунт не просідає. І хоча до найближчої зупинки громадського транспорту людям похилого віку, що живуть тут, плентатися не менше півгодини, більшість з них забиратися звідси не бажають. Навіть за великі гроші.
Місцеві мешканці втратили сон і спокій, коли на Звіринці вирішили поселитися новоявлені багатії. Місце для такої своєрідної резервації (подалі від простого людського ока) і справді дуже зручне: з одного боку, це фактично центр столиці, а з іншої — через деяку віддаленість від міських транспортних магістралей ніхто дарма тут вещтатись і заглядати чрез паркани не буде.
Ще 5 років тому сотка землі тут коштувала 10 тисяч доларів. А за ділянку у 18 соток, бувало, пропонували і півмільйона. Сьогодні ціна сотки перевалила за 50 тисяч зелених.
Сімейству Береговенко за землю, на якій після пожежі відбудовувалася їхня хатина, ніхто ніяких грошей не пропонував. А навіщо платити? — запитала себе Київрада часів правління Сан Санича Омельченко і вирішила подарувати 18 соток, що законно перебували у користуванні Віктора Береговенка, найвищим представникам московського духівництва в Україні «блаженнійшому митрополитові київському і всієї України» Владіміру (Сабодану Віктору Маркіяновичу) і намісникові Києво-печерської Лаври «єпископові» Павлу (Лебедю Петру Дмитровичу).
Землю подарували новим господарям, навіть не поклопотавшись про формальності і не спромігшись вилучити її заздалегідь з користування Береговенка. А перед цим порушили ще один закон, кілька разів відмовивши йому у приватизації ділянки, на якій жили три покоління його предків. Ту землю купив у 1913 році за 100 рублів дід Віктора Береговенка. Операція засвідчена документом, що зберігся понині, і на підставі якого тоді ж, тобто за царя, був складений план ділянки. Право сімейства користуватися цією землею 4 рази підтверджувала радянська влада: у 1921, 1926, 1949, 1956 роках. У 1941-му сьогоднішнього борця за рідну землю врятували солдати, витягнувши його, однорічне немовля, з-під улаиків будинку, розбомбленого німцями. Мати, овдовівши після загибелі чоловіка під Кенігсбергом, відбудовувала будинок разом з сином, єдиним правонаступником домоволодіння. Коли ж незалежна Україна дала право приватизовувати присадибні ділянки, що знаходилися при радянській владі у користуванні, Береговенко вирішив узаконити приватну власність на землю, яка належала до революції його дідові. Але не вийшло: і землю не оформив (чиновники постійно відмовляли йому в цьому праві), і будинку позбувся — хтось підпалив. Сусіди пов'язували той підпал саме із спробами приватизувати ділянку. В тому, що ці підозри мають під собою реальний грунт, Береговенко зміг переконатися сам, навідавшись в черговий раз до міських чиновників з традиційним проханням передати йому у власність дідівську землю. Одного прекрасного дня йому сказали, що ділянка вже приватизована іншими, що не мали до нього раніше ніякого відношення, але дуже солідними людьми. А саме представниками найвищого московського духівництва в Україні. А вас, мовляв, простих віруючих (цієї ж, до речі, церкви), «тут не стояло», тобто не жило.
На думку юристів, Київрада своїми діями порушила Конституцію України, 5 статей Закону про власність і 9 статей Земельного кодексу. Ті порушення 5 років тому визнав і Печерський суд столиці, куди звернувся потерпілий від сваволі місцевих чиновників і попів. Суд задовольнив його позов, визнавши рішення Київради недійсним і відмінивши державні акти на землю, видані Сабоданові і Лебедеві. Береговенко вже відбудовував спалений будинок, коли дізнався, що Київрада подала апеляцію. Погулявши по найвищих судових інстанціях, справа повернулася до того ж Печерського суду. А він, всупереч висновкам Інституту держави і права імені Корецького про те, що Береговенко має законні права на землю, на цей раз став на бік Сабодана і Лебедя — «земля надана на законних підставах».
Але Бог з ним — з судом. Головне, що «святим отцям» цей подарунок міської влади не здався ні сумнівним, ні аморальним.
Поки у пошуках правди Береговенко оббивав пороги судових інстанцій, на землі, де відбудовувалася після пожежі його хатина, нові власники ділянки почали паралельне будівництво. Спершу знесли огорожу і знищили сад. Разом з двома десятками дерев загинула і сторічна груша, яка була німим свідком і нашестя більшовиків, і Голодомору, і німецьких бомбардувань, і різних комуністичних експериментів. Незабаром будівельні роботи почали просуватися просто стрімко — величезний котлован, кам'яний фундамент. І охоронець на подвір'ї, щоб не пускати туди його законного власника.
За 5 років, що пройшли з того часу, на ділянці виросли два шикарних палаци. При їх зведенні «святі і благочестиві» не погребували бетонними блоками, цеглою та іншими будівельними матеріалами, що уціліли після знищення будинку простого київського робітника. Не збентежило їх і те, що саме тут, на ділянці, похована рідня Береговенка, яка загинула від німецьких бомб.
Невідомо, які Господні заповіді дозволили «святим отцям» таку поведінку на грішній землі, але на якомусь етапі судової тяжби Береговенко з Київрадою вони теж приєдналися до цього діалогу, делегувавши до судів свого представника. Колишньому робітнику заводу «Арсенал» не вдалося відстояти свої права у найвищих судових інстанціях України, не зважаючи на очевидну юридично сильну позицію. Безсилими виявилися і імениті адвокатські фірми, що представляли Береговенка в суді. Один з адвокатів, до речі, загинув у автокатастрофі. Ще один, кажуть, помер. Ось така «містика».
Повертаючись до майбутніх виборів до Київраду, нагадаємо ще раз, що спочатку «отець» Павло збирався йти у владу з командою комуністів (справді вже несповідимі шляхи Господні). Але у випадку укладення такого союзу з більшовиками-антихристами, які розкаялися, священник повинен був би розділити з комуністами хоч частину програмних основ їхньої партії і, наприклад, встати на захист пролетаріату. Мабуть, ця «програмна» розбіжність з ленінцями і спонукала «отця» Павла шукати політичний притулок в лавах іншої політичної сили. І правильно! Сміємо припустити, що в списках Партії регіонів йому буде комфортніше. На відміну від більшовиків, що відбирали майно у багатих, «регіоналів» (як показує історія становлення донецького олігархату) зовсім не бентежить класова приналежність тих, у кого є що відняти.
Джерело: Обком
Наша кнопка
версія для друку
